Свого часу мені довелося попрацювати на цвинтарі сторожем. Робота як робота, нічого складного. Зазвичай, ми заходили на нашу так звану вахту, доба через три. Вдень доводилося постійно блукати по могилках, стежачи за тими, хто прийшов до покійних.
З настанням темної пори доби, роботи ставало менше, тому що не дуже приємно шастати повз хрести і надгробних плит в повній самоті. Але не в цьому справа. У той час я ще робив свою роботу добре, і тому походжав по кладовищу і вночі, тримаючи в руці потужний ліхтар.
Були всякі вандали, а ще до того ж і психи, яким щось треба було від мертвих. Зазвичай при появі сторожа, ці полудурки робили ноги, не наважуючись зв’язуватися. Все це мене цілком влаштовувало, тому що зовсім не хотілося вступати в конфлікт. Проблеми нікому не були потрібні.
Того вечора, коли сутінки оповили землю своїм темним саваном, я, взявши ліхтар, вчергове рушив на свій звичайний обхід. Пихкаючи сигаретою і задоволений вечерею, яка затишно влаштувалась в моєму шлунку, я ліниво оглядався на всі боки, дивлячись, чи все в порядку на кладовищі.
Мертва тиша панувала в цьому місці. Так-так, іншої тиші бути не могло, якщо ти працюєш серед покійних. Але раптом мою увагу привернув якийсь рух біля однієї з могил. Викинувши сигарету, я придивився, але нічого не побачив. По спині пройшлася хвиля холоду.
Хіба мало з ким мені доведеться зустрітися. Але я все-таки був сторожем, а значить, що слід було перевірити. А то на ранок виявиться, що хтось зіпсував пам’ятник або надгробну плиту, а мені за це відповідати.
«Сподіваюся, не собака, як в минулий раз, — згадалося мені зовсім недавнє. — Хоча, краще вже псина, ніж якісь проблеми».
Потоптавшись мить, і чортихаючись подумки на те, що наші кладовища такі зарослі, і тому страшні, наче у фільмі жахів, я рушив у вибраному напрямку. Наблизившись до могили, ясна річ, що нікого не виявив біля неї. Освітивши простір навколо, нічого не побачив, крім скорботи.
Плюнувши на все це, вирушив назад, але не пройшовши й десятка кроків, почув тихий дитячий плач. Моє серце голосно гупнуло, і завмерло. Що в такий час могла робити на кладовищі дитина, мені страшно було навіть подумати. Рухаючись на звук, врешті-решт, я так нічого і не виявив.
«Що за коти-мишки?» — тоді подумалося мені.
Я витратив ще хвилин сорок, щоб відшукати дитину, яка начебто плакала, але всі мої спроби нічим не увінчалися. Часом, я бачив в темряві якусь дитячу фігурку, мабуть, яка належала хлопчику. Але ця тінь лишень гралась зі мною, не даючи попастися на очі.
«Так що за диявольські сили тут оселилися!» — спитав про себе.
Зрештою, я знесилів і відправився в сторожку, де і просидів до самого ранку. Іноді мій погляд ковзав до вікна, але на щастя я там нічого не помічав, крім нічного мороку. Якби було інакше, напевно, просто помер від серцевого нападу. Відразу в мозку згадалися всі страшні історії, переглянуті фільми жахів. Нічим хорошим, по ідеї, це не могло закінчитися!
По матеріалах: илья ильин