Наша сусідка — дуже хороша жінка похилого віку. Вона живе з неодруженим сином 35 років. Він гультяй, ніде не працює, недотепа. Відходить у запої, зникає з дому, потім з’являється знову. Але її не ображає, не хамить. Коли тверезий, допомагає по дому. Вона любить його, шкодує, переживає. Живуть на її пенсію.
І ось якось вона заходить в гості, сумна і повідомляє, що Дімка пропав, так надовго ніколи ще не йшов. Побоювалася, що вже і в живих немає, лежить десь в яру. Мені її шкода стало, хороша вона. Цілий день ходжу і теж думаю собі: може, і правда, дурник, згинув?
А вночі сниться, ніби йду я по місцевості, схожій на кладовище. Але ні хрестів, ні пам’ятників немає. Тільки пагорби, як від старих могил, порослі рідкісною пожухлою травою. І сутінки, якісь сіро-туманні. І я розумію, що я на тому світі. І — ні душі!
І тут виходить мені назустріч хлопець. Ми особисто з ним не були знайомі, але він дружив з Дімкою. Теж був запійний, і на той момент вже років 10, як згинув від горілки. І він мені каже, ніби ми з ним знайомі, спокійно так:
- Привіт. А ти чого тут робиш? «
- Привіт. Так Дімку шукаю. Кудись зник і давно немає. Мати геть спереживалась. Його тут немає бува?
Він каже мені у відповідь:
- Ні, тут його точно немає. Я би знав.
І все, сон обірвався. Вранці кажу сусідці:
- Не переживайте, живий ваш синок.
А дня через два він і з’явився як нічого не бувало. З якоюсь компанією по п’яні вчепився і подорожував …